З ТРОЇЦЬКОГО СОБОРУ ВІДНОВИТЬСЯ І НОВОМОСКОВСЬК

митрополит ириней77 років неймовірно насиченого подіями життя, присвяченого служінню Богу. З них уже 23 роки — архієрейське служіння на Дніпропетровщині. Як маленький допитливий і слухняний хлопчик із селянської родини став однією з найвизначніших і найвпливовіших постатей України, миротворцем і місіонером світового рівня?

Про це, а також про перспективи відродження Новомосковська відверта двогодинна розмова редактора «Новомосковської правди» з надзвичайно освіченою і щирою людиною, митрополитом Дніп-ропетровським і Павлоградським Іринеєм.

— Владико, Ви, напевно, зростали в сім’ї священнослужителів?

— Ні, я народився в селянській родині, в селі Стовпин на Рівненщині. Батьки були віруючими, і нас, дітей, привчали жити за Божими заповідями. У нашому селі, на щастя, навіть за радянських часів церква не закривалася. Тому я змалечку разом з батьками щонеділі та у свята відвідував наш Хрестовоздвиженський храм.

— Що з дитинства Вам найбільше запам’яталося?

— Нас було семеро дітей, але троє старшеньких невдовзі померли. Я з’явився на світ тоді, коли Рівненщину приєднали до УРСР, а раніше ці землі входили до складу Волинського воєводства Польщі. Тож пам’ятаю, що батько навіть трішки знав польську мову. Потім, після колективізації, батько працював у колгоспі, мама займалася домашнім господарством.

В неділю та святкові дні ми не працювали, а ще — не брали ніж до рук, так нас привчили батьки. Щосуботи завжди косили траву для свиней на два дні, всю роботу завершували до заходу сонця. Я з самого раннього віку допомагав мамі по господарству і дуже любив цим займатись.

Жили ми дуже бідно, та ще й в колгосп забрали коней. Найбільше я сумував за своєю улюбленою конячкою, вона завжди возила мене до школи. Але навіть коли її забрали, вона якось примудрялася тікати з колгоспного табуна, прибігала до мене і ми просто потай стояли, я її зі сльозами на очах гладив і обнімав.

Іграшок у нас не було. Їх навіть не було в продажу. Та якби й були, то грошей на це у селян не було: в колгоспі людям зовсім мало платили, тільки записували трудодні. Тож великою подією для мене стало, коли дідусь вистругав з верби сопілку. Оце була радість! А потім ще й братові. Ми удвох почали грати, потім співати. У мене виявився високий голос — сопрано. Заспівав у церкві, сподобалося і мені, і прихожанам.

Щоранку і щовечора мама молилася. Вона ставала перед іконами, ми поруч з нею. Щоб краще запам’ятовувалося, спочатку мама вимовляла молитви по одному рядку, а ми за нею повторювали. А потім, коли ми підростали, то вже знали молитви напам’ять. Батько майже цілодобово працював, тому молився з нами у неділю і свята.

— А якими були Ваші успіхи в школі?

— Вчився я сумлінно. Та коли старший брат поступив у Волинську духовну семінарію, вчителі мене почали допікати в школі, підозрюючи, що я теж піду цим же шляхом. Крім того, я навідріз відмовлявся бути піонером. Тому з усіх без винятку предметів мені почали ставити трійки, і лише щодо поведінки не могли знайти зачіпок — завжди була п’ятірка. Так я ще змалечку відчув, що таке утиски безбожної влади.
Коли я навчився читати, то читав у церкві псалми. Не знаю звідки, але у батька було декілька аркушів з Біблії, і ми їх разом, усією сім’єю, читали і перечитували у неділю в садку.

— І Ви все-таки вирішили йти навчатись до духовної семінарії?

— Так. Я боявся, що представники школи якимось чином мені завадять поступити і навчатися, та й постійно чути образи на свою адресу більше не хотілося, тому, щоб вирватись подалі із села, прийняв рішення їхати світ за очі — аж у Ленінград. Це при тому, що до цього я крім власного села, ніде не був. Правда, у 12-річному віці побував у Почаївській Лаврі — разом з дідусем ми ходили туди пішки (а це 120 кілометрів)! Там, прикладаючись до святинь, я запалав бажанням стати служителем Церкви. Саме тому я завжди закликаю батьків приносити і приводити дітей до храму, де вони зможуть самі відкрити для себе майбутнє.

Так ось, я відправив до семінарії документи і отримав виклик на екзамени. Але їхати так далеко треба було з паспортом. Пішов я в паспортний стіл, але паспортистка навідріз мені відмовила. На всі вмовляння лише шепнула, що потрібно принести довідку від голови сільради. Пішов я до сільського голови. Він був хорошим чоловіком і одразу чесно сказав, що всіма такими «вузькими» питаннями керує голова колгоспу, а без його дозволу він таку довідку видати не може. Зранку йду до голови колгоспу. А він увесь знервований, накручує ручку телефону, не може комусь додзвонитися. Побачив мене і питає, що мені потрібно. Прочитавши, в який саме навчальний заклад я маю намір поступати, неймовірно розлютився, розірвав на дрібні шматочки виклик, а потім підскочив до мене, схопив за комір і щосили жбурнув до дверей. Здоровезний був дядько. Падаючи, я за щось зачепився і розідрав до крові обличчя. Це бачила прибиральниця контори.

— За що ви мене б’єте? — вигукнув я, а потім сказав прибиральниці, що вона буде свідком мого побиття. І одразу заявив голові, що разом з батьком піду в прокуратуру і його посадимо за побиття людини.
Пішов я засмучений, вмився у річці, йду додому. Бачу, голова колгоспу на машині наздоганяє. Я подумав, що він знову буде мене бити, і почав тікати в степ. А він вийшов з машини і кричить:

— Іди сюди!
— А бити не будете? — запитав я.
— Ні, не буду.

Я підійшов на кілька метрів і кажу:

— Говоріть, що вам треба, я вас і звідси добре чую.
— Іди до голови сільради, він дасть тобі довідку на отримання паспорта. Але якщо ти хоч кому-небудь скажеш, що я тебе побив, я тебе з-під землі дістану!

Голова колгоспу у той час будував клуб, а заодно й хату собі, тому зайві візитери з прокуратури йому були не потрібні. Я відразу ж попрямував до сільради. А там — о диво! — сільський голова вже підготував довідку. Віддаючи її, він з подивом запитав:

— Як це тобі вдалося переконати голову?
— Сам не знаю, — кажу, — він чомусь раптом роздобрився…

Наступного ранку я отримав паспорт. Та на цьому мої проблеми на шляху до семінарії не закінчилися. Грошей в сім’ї зовсім не було, і щоб купити квиток на поїзд, батько щось зміг продати і виторгував 10 карбованців. Сім з них пішли на квиток в загальний вагон, і ще 3 батько дав мені з собою:

— За один карбованець доїдеш на таксі від вокзалу до семінарії і ще два у тебе залишаться на всяк випадок. А в семінарії годують і одягають, не пропадеш.
Тобто, іншого варіанту, як поступити, мені не залишалося. До речі, я тоді взагалі перший раз у житті побачив поїзд.

— Як Вас зустріло велике місто?

— В Ленінграді від Варшавського вокзалу до семінарії я, розпитавши дорогу, дійшов пішки і заощадив один карбованець. Увійшовши до будівлі семінарії, я, соромлячись, став осторонь. У цей момент повз проходила якась жінка з канцелярії. Подивившись на мене, вона вигукнула: «Ой, хто до нас приїхав! Ванюша, не соромся, проходь! Треба ж, як схожий на фото, і сорочка та ж сама, що на фотографії!». Виявляється, вона впізнала мене по фотографії, яку я надіслав разом з іншими документами. Во¬на й не підозрювала, що сорочка у мене була одна — на всі випадки життя.

— До екзаменів Ви гарно підготувались?

— Я вивчив усе, що було потрібно, і іспити здав добре. Напередодні екзаменів я випросив у нашого сільського батюшки на два тижні молитвослов. Власноруч виписав з нього на окремі невеличкі аркуші вранішні й вечірні молитви, місяцеслов, а ще біблейські історії, які мені найбільше сподобалися. Зшив усе докупи, зробив обкладинку, вийшла маленька, пухкенька, акуратна книжечка. Поки писав, усе вивчив.
Пам’ятаю, як на екзамені з молитов тримав книжечку в руці. Її помітили екзаменатори.

— Що це в тебе, — питають, — а ну покажи.

Думаю, все, зараз засміють, помилки шукатимуть. Але вони навпаки — похвалили. Ще я здав диктант, твір, церковний спів. А книжечку ту й досі зберігаю як пам’ять про свою юність і нестримне бажання перебороти всі перешкоди на шляху до поставленої мети.

— А чим найбільше запам’ятався сам процес навчання в семінарії?

— Ці часи завжди приємно згадувати. Навчання було так цікаво і насичено сплановане, що про жодні паузи для ліні не могло бути й мови, і це стало для мене гарним уроком на все подальше життя. Спочатку, після вступу до семінарії, було складно. Російською мовою я не вмів говорити. Тому одразу записався на додаткові заняття з граматики російської мови. Крім того, відвідував гурток виразного читання, займався з постановниками голосу. Жодних нот я взагалі не знав, але, на щастя, мав гарний слух і все ловив на льоту, так що тут проблем не виникало.

Під час канікул теж не байдикував — відвідував монастирі і там працював на господарських роботах. Підзаробляв, бо хотів привезти рідним додому хоча б якусь одежину. Купував одежу на барахолці, бо так було значно дешевше. Та й під час навчання, щоб назбирати грошей, співав у ленінградських храмах на ранніх літургіях, які починались о шостій ранку, за службу давали 2 карбованці. Привозив додому одежу — все село дивувалось, як це я встигаю. А парторг в селі до мого приїзду фейлетони про мене писав, висміював семінариста.

— Ви гарно вчились у семінарії?

— Семінарію я закінчив на «відмінно» і став проситися в Почаївську Лавру, яка мені дуже сподобалася. Але митрополит Никодим тоді сказав: «Ченці повинні бути освіченими, тому вчись ще й в академії». Виконуючи послух, я ще 4 роки вчився в Ленінградській духовній академії, з перервою на 3 роки служби в армії.

— Невже Ви служили в армії?

— Так, на 3-му курсі призвали. У військкоматі сказали, що з незакінченою вищою освітою служитиму один рік, а потім звільнюся в запас молодшим лейтенантом. А я їм кажу, мовляв, не можу я бути офіцером запасу, бо тоді мене систематично залучатимуть на військові збори, а я ж буду священиком!
— Ах так, — сказав військком, — тоді йди служи 3 роки.

І я служив, у піхоті, в Заполяр’ї. І мушу сказати, що не жалкую про ці роки. Мені Бог послав на диво розумного й доброго командира роти. А я, треба зауважити, в семінарії і академії значно погладшав. З дитинства в нашій сім’ї основним продуктом був хліб. Зранку і ввечері ми випивали лише по склянці молока чи кисляку. А на обід мама варила борщ. Ні м’яса, ні риби в ньому не було. До вступу в духовну семінарію я навіть не знав, що можна харчуватись якось інакше. А в семінарії був дуже здивований: там годували чотири рази на день гарячою їжею. Тож я призвався в армію з кількома десятками зайвих кілограмів. Та до цього ще додалися й проблеми з хребтом: у дитинстві я впав з коня і щось тріснуло в хребті. Так ось командир роти після першої ж бесіди запропонував:

— Якщо хочеш, братиму тебе з собою на ранкову зарядку.

Взимку були лижі — кілометрів по 5-10 накручували, влітку — біг підтюпцем або ходьба. За перший місяць посилених занять я позбувся 10 зайвих кі¬ло¬грамів, ще місяць — ще десять. В результаті почав підтягуватись на перекладині, навчився навіть робити підйом переворотом. Річну підсумкову перевірку здав на відмінно, за успіхи заслужив відпустку. У відпустці заїхав в академію, мене там ледве впізнали. Потім, коли повернувся до навчання, ректор мене призначив фізруком, я проводив зі студентами зарядку. Так що завдяки командиру роти я кардинально поправив власне здоров’я. Я й досі згадую цього доброго чоловіка у своїх молитвах. Треба сказати, що за три роки служби він жодного разу не до-зволив собі ні образливої фрази, ні навіть натяку на те, що я обрав для себе життєвий шлях жертовного служіння Богові.

— А яке враження справило місто на Неві?

— Найкраще. Період навчання в Ленінграді був дуже цікавим, особливо відвідування музеїв, храмів, театрів, консерваторій, бібліотек. Я дуже любив екскурсії, і їх у нас організовували викладачі, справді закохані в місто.

— Якою була тема Вашої дипломної роботи?

— Курсовий твір на кафедрі патрології називався «Лис¬ти святого Кипріяна, єпископа Карфагенського», за який я був удостоєний ступеня кандидата богослов’я. А стипендіатський звіт по кафедрі Церковно-практичних наук мав назву «Праці російських кантоністів О.С.Пав¬лова, І.С.Бердникова, В.М.Бенешевича і С.В.Троїцького». Четверта частина цього звіту була на¬друкована в періодичному науковому збірнику «Богословські праці № 12». До речі, за матеріалами мого звіту згодом було написано 4 кандидатських роботи, і всі успішно захистилися.

Цитата

«Не должно оплакивать братьев наших. Они не погибают, а только предшествуют нам, подобно путешественникам и мореплавателям. Мы должны устремляться за ними любовию, но никак не сетовать о них: не должны надевать здесь траурных одежд, когда они уже облеклись там в белые ризы; а иначе подадим повод язычникам справедливо осуждать нас за то, что мы, как совершенно погибших, оплакиваем тех, которые, по словам нашим, живут у Бога».

Священномученик Киприан Карфагенский

— І куди Вас направили після академії?

— Я закінчив академію з відзнакою в 1968 році. Як випускника мене було висвячено в сан диякона, а наступного дня — в сан священика. Я знову попросився в Почаївську Лавру. Але митрополит залишив мене при академії викладачем канонічного права. І я з головою поринув у роботу, одночасно ніс кілька послухів — обі¬й¬мав посаду секретаря Вченої Ради академії і старшого помічника інспектора. Через рік я був пострижений у чернецтво з іменем Іриней, на честь святого священномученика Іринея Ліонського. До цього в миру я мав ім’я Іван Петрович Середній.

— Розповідають, що Ви побували в багатьох країнах світу…

— Так, у 1971 році мене направили служити кліриком у представництві Московського Патріархату в Токіо. Я був вражений цією новиною, бо не знав жодного слова японською мовою. Пробув я в Японії 5 років, перші з них посилено вчив мову і одночасно навчав групу японських студентів російської мови.

І оскільки вивчити ієрогліфи було надзвичайно складно, а перекладача у мене не було, то на перших порах доводилося спілкуватись «на пальцях». Щоб скоріше почати читати християнські молитви японською мовою, я, як і колись перед вступом до семінарії, власноруч зробив книжечку і писав туди богослужбові тексти японськими словами, але росій¬ськими буквами, розставляв наголоси в словах. Потім ретельно відпрацьовував вимову. І прихожани-японці мене розуміли. Багато парафіян взагалі вважали, що я японець. А ту саморобну книжечку-служебник я також досі зберігаю, багато молитов настільки врізалися в пам’ять, що я їх пам’ятаю й досі.

Після повернення з Японії я був хіротонісаний в єпископа Уфимського і Стерлитамакського, за 11 місяців устиг збудувати в Башкирії православний храм, а потім протягом 6 років я керував Патріаршими приходами в Канаді і США. Англійську мову теж довелося вивчати на місці. Цей період став знаменним і для всього світу: 1982 рік — це був розпал «холодної війни», і нам вдалося за два роки організувати перший візит Святійшого Патріарха Пімена на Американський континент, він там виступив в ООН з промовою щодо уникнення глобального конфлікту з непередбачуваними наслідками.

Потім я в сані архієпископа на три з половиною роки очолив Алма-Атинську і Казахстанську єпархію, п’ять років служив архієпископом Харківським і Богодухівським, рік — Львівським і Дрогобицьким, три роки — у себе на батьківщині — архієпископом Рівненським і Острозьким. До речі, коли я прийняв цю єпархію, там було 220 приходів, а передав уже — 570 приходів.

З жовтня 1993 року, уже протягом 23 років, як я служу на Дніпропетровщині — три роки єпископом Дніпропетровським і Криворізьким, а потім очолив новостворену Дніпропетровську і Павлоградську єпархію. У 2002 році возведений у сан митрополита.

За цей час побував з місіонерськими місіями в якості проповідника і богослова в багатьох країнах Африки, на Мадагаскарі. В силу послуху Церкви навіть за межами Вітчизни, в будь-якій країні я щиро сприймав дану мені Богом паству. Я відкривав своє серце, і сила Божа вершилася в немочі моїй. Люди тягнулися до мене, встигали полюбити, дорожили кожним молитовним спілкуванням і благословенням.

— А чим відрізняється паства на Дніпропетровщині?

— Тут живуть добрі і щирі люди, а в селах — дуже віруючий народ. Я сильно відчуваю молитви парафіян і всією душею молюся за них. Така взаємодія в молитві мене надихає, я люблю свою паству і хочу, щоб ця любов була досконалою, святою. Жителі найменших сіл висловлюють побажання мати у себе храм. Яскравим показником повернення населення до духовних основ є такі цифри: у 1993 році на території Дніпропетровської області було лише 96 приходів, зараз їх налічується більше 700. І будівництво активно триває. Кожне освячення храму — це неземна радість. Я в своєму житті освятив більше 500 храмів.

— Студенти хваляться, що Ви, крім архіпастирського служіння і адміністративної роботи в єпархії, ще й лекції читаєте в дніпропетровських ВУЗах…

— Яким би я не був зайнятим, але я не можу відмовити бажанню багатьох громадських організацій, закладів освіти, культури, науки, військовослужбовцям, хворим, знедоленим чи ув’язненим у пастирській опіці та налагодженню конструктивного діалогу. А щодо ВУЗів, то їхніми рішеннями я зараз є Почесним членом вченої ради Придніпровської державної медичної академії, Почесним академіком Міжнародної академії наук екології та безпеки життєдіяльності, Почесним професором Дніпропетровського університету економіки і права, Почесним академіком Міжнародної академії біоенерготехнологій, Почесним доктором Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Я із задоволенням читаю лекції нашій молоді, бо справу виховання підростаючого покоління вважаю надважливою. Принагідно хочу нагадати і батькам: треба покладатись не лише на школу, а й самим брати активну участь у вихованні дітей, направляти і контролювати їх дозвілля. Бо потім може бути пізно, адже погані звички складно викорчовувати, краще їх не допускати. Згадайте: і Господу Богу легше було створити людину, але коли вже людина згрішила, тоді вже зна¬добилася жертва, фіналом якої стало переможне Воскресіння. Тож я переконаний, що брати участь у ви¬хованні молодого покоління повинні всі, у тому числі й церква.

— Є багато людей, серед них і я, які ходять до церкви лише на свята — Водохреще, Пасху, Трійцю. Що б Ви сказали ось про таку категорію населення?

— «Без Бога — ні до порога, а з Богом — хоч і за море», — говорить українське прислів’я. Тому і в радості, і в печалі ми всі повинні звертатися до Бога з молитвою. Пам’ятати заповіді Божі — шість днів працювати, а день сьомий присвячувати Господу, молитвам. Треба також молитись щоденно — і вранці, і ввечері. Вранці кожен з нас вмиває лице, а чому б одразу не промити молитвою своє серце — щоб Бог благословив новий день, щоб цей день був мирним і змістовним. А ввечері в молитві треба попросити у Всевишнього прощення за якісь негарні вчинки, слова чи навіть помисли, допущені протягом дня, примиритися з тими, з ким мали конфліктні ситуації, пробачити кривдникам нашим. Завдяки такій вечірній молитві людина засинає без тягаря на серці, потім уві сні до неї приходить ангел, входить в очищену душу. Така людина вночі гарно відпочине, а вранці прокинеться бадьорою і щасливою, бо лягала спати з Богом у серці. Бога у своє серце треба запросити.

— Зараз активно відроджується духовність. Просто на очах жителів Новомосковська оновлюється і Троїцький собор. Бентежить лише одне — місцева влада не може знайти між собою спільної мови…

— Новомосковський кафедральний Троїцький собор — це невмируща краса, це гордість нашого краю, пам’ятка всієї єпархії, всієї України. Слава Богу, він воскресає, завершується реконструкція, купола перекриті, залишилися роботи на дзвіниці. Собор має всі шанси стати візитною карткою міста. З собору відновиться і Новомосковськ, адже до нього підуть паломники, гості.

Крім того, в єпархії є план організації і розвитку паломницького центру на базі собору. До паломницьких маршрутів додамо ще й Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Ці святині притягуватимуть туристів, що є ефективним з точки зору економічного розвитку міста.

Я зараз багато молюся за Україну, за Дніпропетровщину, за Новомосковськ. Благаю Бога, щоб надоумив нас знайти вихід з непростих ситуацій мирно, без нагнітання ворожнечі. Все, що побудовано на озлобленості — недовговічне, воно не принесе бажаних результатів, а їх так чекають люди. Кожному з нас треба молитись за мир, за порозуміння, бо всі ми — брати і сестри, Бог нас усіх однаково любить.

Місто ваше красиве, і воно прикрашатиметься не злом, не жорстокіс-тю, а добротою. Тільки доброта спасе світ. Можна набудувати будинків, але без взаєморозуміння, без доброти щастя в них не буде. Бог нас буде судити не за те, що ми грішні, а за те, що не каємося. Але коли Христос буде серед нас, коли ми навчимося спілкуватися з Богом, нехай своїми словами, але з чистим серцем, коли кожен з нас буде випромінювати доброту, — то вона повернеться сторицею і багато що зміниться в кращу сторону. Головне — здобути віру, а віра принесе щастя і успіх.

Я вірю, що настане стабільність, що всі ми зможемо плідно працювати і славити Бога, виховувати дітей в дусі православ’я і найвищого жертовного патріотизму.

Розмовляв Вадим ЧЕРВОНОШТАН, газета «Новомосковська правда»

rss подпискаСледить за выходом новых статей на этом сайте

Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с политикой конфиденциальности и пользовательским соглашением

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с политикой конфиденциальности и пользовательским соглашением.